Я слухаю музику і уявляю собі старовинний Зальцбург — батьківщину Моцарта.
Північ. Тихими вузенькими вуличками йде нічна сторожа. Дзвін її бутафорської зброї лякає запізнілих перехожих.
В темних садах пахне нічними фіалками...
Музика... Напевно, вона колись злетіла із стрільчатих вікон, заблукала у вечірньому садку і назавжди залишилась там.
Я слухаю цю старовинну музику, і, як наяву, встає перед моїми очима і маленький старий будинок, і сам маестрино — веселий хлопчик з тоненькою шийкою, у сріблястій перуці, схожий на вербову гілочку. Прекрасне видіння...
Ми розповімо вам, друзі, про життя маленького Моцарта. І якщо хто-небудь скаже, що в
наших розповідях більше видумки, ніж правди, я відповім: «Що ж, а музика Моцарта, хіба вона не казкове чудо?!»
Про Зальцбург і деякі обставини народження нашого героя
У ті дні Зальцбург був столицею маленького церковного князівства. На карті тодішньої Європи воно виглядало крихітним, не більшим нігтика.
Але тут, у Зальцбурзі, починалися величаві Альпи — найкрасивіші гори Європи. Кожного ранку сонце, неначе величний маршал, обходило стрункі ряди гір і поправляло золотою рукою їх білосніжні шапки.
І ще Зальцбург славився церквами і соборами. Церкви тут були на кожному кроці. І все ж не церквами і соборами прославився Зальцбург. У самій Австрії говорили: «Хіба це місто? Це справжня музична скрипка!» І справді. Як це не казково, але у власному Зальцбурзі кожен другий житель танцював, кожен третій — співав, а кожен четвертий — обов'язково грав на якомусь інструменті.
І ось в один з таких танцювальних днів і народився Вольфганг Амадей Моцарт. Доля, що ліниво гортала сторінки життя Зальцбурга, раптом зупинилась і, промовивши «ах!», ніжно
торкнулася рукою колиски новонародженого: «Знамените музичне містечко буде мати свого знаменитого композитора!»
\\
Ну, звичайно, маленький Моцарт став музикантом! Ми навіть знаємо зараз той щасливий день і час, коли це сталося.
Вельмишановний пане День, а чи не розкажете ви нам більш детально цю історію? Чому маленький Моцарт став так рано музикувати? Можливо, тут є якась казкова таємниця?
Пан День: У цей вечірній час в домі Моцартів було тихо. Загорнувшись у батьків сюртук, Вольфганг дрімав у кріслі: І раптом! Що б це могло бути? Такий довгий і дивний звук...
Моцарт: Напевно, це тоненький промінчик місяця замерз і зламався, стукнув у вікно...
(Хлопчик встає, щоб подивитись у вікно).
Та це ж сам запічний Цвіркун зі своєю чарівною скрипочкою!
Цвіркун (закидає на плече полу оксамитового плаща, низько кланяється хлопчикові):
— Доброго вечора, маленький пане!
— Доброго вечора — (здивовано промовляє хлопчик)
(Цвіркун піднімає свою чарівну скрипочку; злітає смичок — і починає грати).
Моцарт (слухає прекрасну мелодію скрипки і вигукує):
— Чудово! Яка краса! Ніхто в Зальцбурзі не грає так гарно! Якби мені стати таким музикантом!
Цвіркун: А що ж вам заважає, маленький пане? По-моєму, у вас є і талант, і слух, і серце.
Моцарт: Адже я ще такий маленький! (тупає ногою!)
Цвіркун (теж тупає ногою): Соромно! Я ж менший від вас! Мені всього лиш рік, а вам - чотири. І вже маестрино!
Моцарт, знітившись: Ви праві. Але ноти. Ах, ці ноти! Я завжди їх забуваю!
Цвіркун, посміхаючись: Тому я і прийшов! Зараз я заграю одну чарівну мелодію. Запам'ятайте її, і тоді ви будете пам'ятати всі інші! Слухайте. (Цвіркун грає. Замовк останній звук скрипки).
Прощавайте, маестрино. Надіюсь, з часом, коли ви станете знаменитим музикантом, ви згадаєте про мене! (Цвіркун, поклонившись, йде).
2-ий ведучий
Йде час. Маленькому Моцартові вже шість років. Його вітає столиця Австрії — Відень,
Вундеркінд підкоряє віденську-публіку. Він блискуче грає на скрипці, клавесині. Його гра сподобалась імператорові. Сама імператриця за його прекрасну музику подарувала Моцарту срібну шпагу і плащ принца.
Віднині Моцарт — маленький принц австрійської музики!
А далі — Італія, Рим. Гордий Римський папа, котрий не визнавав нікого і нічого, крім Бога, себе і музики, схиляється перед талантом хлопчика.
Музика! Папа Римський знав, яку велику владу має вона над серцями людей. Він збирав і купував найпрекраснішу музику. Раз чи два рази в рік ця прекрасна музика звучала в папській церкві. А коли свято закінчувалось, дорогоцінні ноти ховалися в оксамитову темницю — золочену папську скриньку. Там вона і зберігалась до наступного свята. Вдень і вночі два гвардійці стояли на сторожі, оберігаючи прекрасну музику.
І ось що трапилося з цією скринькою в той час, коли в Римі виступав маленький Моцарт. Одного разу, прогулюючись вечірнім Римом, він забрів у папську церкву. Було свято. Урочиста музика лунала в храмі. Співав хор, віруючі молилися. Ніхто і не помітив юного Моцарта. А він прийшов, послухав музику і пішов.
Наступного дня у папському палаці стався переполох. Всі бігали, хвилювались, ахали:
«Музика! Пропала музика! Прекрасну музику вкрали!»
Винуватцем переполоху був маленький Моцарт. Однак він і пальцем не торкнувся скриньки з дорогоцінними нотами. Будучи в церкві, він просто запам'ятав цю музику — всю, від початку до кінця.
Тепер її наспівував увесь Рим! Ах, як гнівався Римський папа! Він навіть звелів заарештувати вуха Моцарта, щоб вони не сміли чути того, що їм заборонено. Римляни сміялися з наказу папи. Сміялась уся Італія. І папа замислився. Він думав день, думав два, а на третій вирішив; «Краще бути добрим, ніж смішним». І маленького Моцарта не тільки вибачили, але і нагородили орденом «Золотої шпори», яким нагороджували тільки найзнаменитіших, найстаріших композиторів! А Моцартові тоді ледь минуло дванадцять років. Радість хлопчика була безмежною. Але ще більше його тішило те, що він подарував людям музику, яку вони любили.
Маленький Моцарт у Парижі. Він грає сонати, менуети, пише прекрасну музику. Весь Париж говорить про нього.
А коли настав Новий рік і у королівському палаці запалили золоті свічки, Його Величність король Франції запросив хлопчика на новорічну вечерю.
У цей святковий вечір Вольфганг Амадей Моцарт був у ролі пажа Його Велтичності. І король запитував у свого юного пажа: «Скажіть, мій друже, що ви думаєте про музику?» І маленький Моцарт з поклоном відповідав: «Музика, Ваша Величносте, — це голос нашого серця!»
Вранці, коли Моцарт виходив з палацу, придворні і вельможі вклонялися йому. Люди на вулиці скидали капелюхи і з великим захопленням дивлячись на хлопчика, шептались: «Дивіться, дивіться. Це Вольфганг Моцарт, паж Його Величності!»
Новорічна ніч була казковою. Моцарт йшов і від щастя тихо наспівував. Але раптом мелодія увірвалася, хлопчик зупинився. На набережній Сени біля мосту стояв хлопчик-жебрак. Він був у лахмітті, простягав до Моцарта посинілу від холоду руку. Хлопчик став шукати в своїх кишенях, хоч прекрасно знав, що нічого там не знайде. І тоді рішуче скинув з себе плащ пажа і накинув на плечі маленького жебрака. А потім побіг.
Йому було нестерпно боляче, соромно! Чого був вартий його успіх, його блиск, коли на світі стільки горя!
«Музика — це голос нашого серця!» — сказав королю Моцарт. Набагато пізніше, згадуючи Париж, маленького жебрака на набережній Сени, Моцарт написав колискову пісню-втілення любові і ніжності. В ній були радість і смуток, печаль і надія.
(Виконується «Колискова» Моцарта).
Осяяне блискучим успіхом життя Моцарта було схоже на казку. Але дитинство скінчилось. Казковий принц подорослішав, казка теж скінчилась.
З блискучого світу концертних залів і сяючих апартаментів вельмож він відразу потрапив в лакейську. Так вчинив з ним його господар-архієпископ Зальцбурга. Інакше бути і не могло. Доки Моцарт був маленьким дивом, цікавою іграшкою знатних вельмож, його любили. Але дорослий він не міг переступити порогу аристократичного салону. Там цінували не талант, а титул.
Щоразу пихатий мажордом, стукаючи в підлогу жезлом, урочисто проголошував: «Його величність граф!» А що він міг сказати про Моцарта? Внук палітурника, бідняк із Зальцбурга. Та хто ж буде йому вклонятися? Хто стане поважати?
Правда, обурений юнак писав пізніше, що честі і гідності в ньому набагато більше, ніж у будь-якого графа.
Але яка користь у цих високих словах?
Коли вперше гордий музикант захотів сказати про це вголос, секретар архієпископа зіпхнув його зі сходів. І поки він падав, кожна сходинка відгукувалась жорстоким сміхом секретаря:
Безродний
му-
зи-
кан-
тиш-
ко
ха-
ха-
ха.
Отже, скінчилось дитинство Моцарта. Скінчилась і казка... Почалося інше, не подібне на казку, доросле життя.
Воно почалось тоді, коли юний Моцарт востаннє попрощався із Зальцбургом і назавжди поїхав у Відень.
А незабаром поштова карета привезла з австрійської столиці листа. У ньому урочисто повідомлялось: «Вольфганг Амадей Моцарт став першим незалежним музикантом ХVШ століття!» Тепер він підкорявся одній музиці. І лише їй!
Минула безтурботна юність, прийшла зрілість. І Моцарт зрозумів, що життя — складна, нелегка боротьба людини за свої ідеали.
Про гірку правду життя, про жорстоку боротьбу з життєвими незгодами і тривогами розповідає знаменита Симфонія соль мінор (№ 40).
З перших тактів цієї симфонії ми чуємо трепетну схвильовану мелодію скрипок. У ній переважають інтонації-зітхання, гіркі запитання і печальні, покірні відповіді.
Головна тема нагадує схвильовану мову людини, яка страждає. І раптово різким поривом злітає мелодія. Поривчаста, сильна, вона провіщає напружену боротьбу.
З відкритим серцем, прямий і чистий, як прекрасні мелодії його симфонії, вступає Моцарт в поєдинок з життєвими негараздами.
...
Чим сміливіше і глибше проникала музична думка Моцарта в життя людини, тим менше розуміли його сучасники. Важкий шлях незалежного музиканта обірвався трагічно рано. Існує легенда, що Моцарта отруїв віденський придворний композитор Сальєрі.
Невідомо, чи справді це було так. Але О.С.Пушкін на основі цієї легенди створив маленьку трагедію «Моцарт і Сальєрі».
У скромній квартирі на одній з непримітних вулиць Відня важкохворий Моцарт поспішав закінчити своє передсмертне творіння — «Реквієм».
Урочиста музика, яку він творив, примусила забути про злиденне життя останніх років і гірке передчуття смерті. «Реквієм» — останній твір композитора, один із найнатхненніших і глибоких витворів людського генія XVIII століття.
Моцарт писав заупокійну месу на замовлення таємничого незнайомця. Йому здавалось, що він пише музику для самого себе, що це його «лебедина» пісня. Моцарт чув скорботні голоси солістів і трагічні мольби хору, величні і урочисті сигнали труб, дзвінкий трепет литавр. Похоронна музика звучала, як повість про мужність людини, що страждає, як утвердження не смерті, а людського творіння. Радість творчості не полишала Моцарта, опановувала його душею навіть у передсмертний час.
Геній композитора возвисився над церковними канонами. Не заупокійну месу, а безцінний пам'ятник своєї епохи, епохи великих філософів і музикантів творив Моцарт.
Любов до життя, до мистецтва — джерело невичерпного оптимізму Моцарта. I його оптимізм передавався всім, з ким він спілкувався. Його музика має величезну владу над людьми: повертає їм пам'ять, робить зрячими, полегшує передсмертні муки, як свята сповідь, допомагає жиги і вірити в майбутнє.
«1954рік. Осінь, мирна і спокійна.
Молодий офіцер, військовий льотчик — здоровий, щасливий, повертався з полігону. Годину тому успішно завершилось випробування нового літака. Він йшов осінніми вулицями Москви додому. По дорозі зайшов у магазин «Ноти». Піднявся на другий поверх. У фортепіанному відділі старий продавець перебирав ноти. «Чи немає у вас «Реквієму» Моцарта?» — запитав молодий офіцер. І ось «Реквієм» у нього в руках.
У кутку титульного листка чиєюсь рукою на пожовклих від часу нотах сентиментальний напис: «Моїй маленькій ніжній подрузі в наш день. Андрій».
Хто був цей Андрій? Хто вона? На якому кладовищі, під яким хрестом покояться вони? Я перегортаю сторінки: «Реквієм», «Дієс і ре», «Туба мірум»... і під номером сім — вона, «Лакрімоза». Я підійшов до рояля. Хтось поклав мені руки на плечі. Це був дуже старий чоловік. Він сів за інструмент і заграв божественну тему Моцарта. (Звучить «Лакрімоза»).
Я слухав, і мені хотілось тихо сказати: «Чуєте? Це музика не для вмерлих. Це для нас усіх, що пережили війну, перемогли смерть, грає цей старий музикант».
Я слухав і згадував 1944 рік.
Маленьке польське містечко, гостроверхий костел, що впирається в похмуре небо. Двері
відкриті. Я входжу в приміщення. Тиша. Напружена тиша стояла в костелі. Я навіть чув глухі удари свого серця. Раптом, десь наді мною, пролунало протяжне глухе зітхання, а вслід – багатоголосий акорд розлився під склепіннями костела і звідти впав вниз, могутній і урочистий.
Резонанс множив велич музики. Вона була прекрасна. Здавалося, що прозорі, напоєні сонячним
світлом небеса розмовляють з красунею землею, з вічно нестаріючим життям.
«Музика, чия це музика?» — запитав я у ксьондза.
— То Моцарт. Пан органіста гра «Реквієм» Вольфганга Амадеуса Моцарта. Яка страшна війна... А пан органіста гра і гра... Гра рано, вдень і ввечері...
Я повертався додому. А в душі звучала музика Моцарта. І тоді я вперше подумав:
«Реквієм» не для мертвих. Він не потрібен тим, хто його вже не чує. «Реквієм» потрібен живим». Мені здавалось, що звуки танули, бриніли не тільки в мені, а там, далеко за горизонтом, де ще йшла війна.
Завмер останній акорд «Лакрімози». І здався він мені незавершеним, нестійким, як запитання: «За цим акордом не буде продовження? І ніколи не буде кінця?»
Ні. Життя нагороджує безсмертям того, хто після смерті своєї залишається в пам'яті живих навічно».
«Вічне сонячне світло в музиці. Ім'я тобі — Моцарт»,— так сказав про композитора А-Рубінштейн.
«Яка глибина! Яка сміливість і витонченість!» — сказав про музику Моцарта О.Пушкін.
Мистецтво Моцарта світле і натхненне, радісне і прекрасне, як саме життя, — вічно молоде.